Сучасний сплав давніх ремесел

Александр Ткаченко

Морозний ранок. Поблизу донецького аеропорту — жодної живої душі. Аж ось удалині видніється постать сивочолої людини із мужнім виразом обличчя та колоритною бородою. Уже здалеку він турбується про мене: дає підказки, де краще пройти, аби не послизнутися.Тепло привітавшись, йдемо в бік непоказного на вигляд гаражного кооперативу

Дорогою господар розповідає про себе та своє ремесло. Раптом обстановка змінюється — і вранішня холоднеча змінюється на мляву та заколисливу вологу теплої майстерні. Мене оточують глина, глечики, скульптури, гончарні кола та цікаві розповіді. Тільки-но майстер завершує свою розповідь, поспішаю в редакцію. Треба скоріше розповісти читачам про цю людину. Таких персоналій не кожного дня зустрінеш.
Ні-ні, видання про метал не зрадило собі та не перекваліфкувалось у гончарний журнал. Більше того, наш герой сам знайшов шлях до ковальської справи, розширюючи межі гончарної майстерності сполученням із іншими давніми ремеслами.
Сьогодні Олександра Вікторовича Ткаченко та його майстерню знають чимало людей у Донецькій області та за її межами. Гончар досяг помітного рівня у своєму професіоналізмі. Так що тепер майстер дозволяє собі експериментувати з формою свого ремесла. Одним із таких експериментів (без перебільшення, вдалим) стала ініціатива Олександра Вікторовича об’єднати мистецтво роботи із глиною з іншим видом діяльності — художнім куванням. І майстер досяг помітного успіху в цій справі: гончар провів не одну спільну виставку із ковалями.
А розпочалося все на п’ять років раніше. Олександр Ткаченко, вийшовши на пенсію, не захотів сидіти склавши руки, адже це на для його вдачі. Вирішив продовжити розпочате ще в юності заняття гончарством. Це, за словами майстра, і можливість долучитися до мистецтва, і інтструмент для самовдосконалення. До того ж, як з’ясував сам Олександр Вікторович, у Донецькому регіоні колишні традиції гончарства були повністю втрачені, а теперешні майстерні являють собою, скоріше, комерційні, ніж творчі проекти. Такий стан речей ще більше стимулював Александра Ткаченко до початку роботи саме із глиною. Тепер майстер поставив собі за мету відновити забуті техніки і символи гончарського мистецтва, тим самим довівши не очевидну для багатьох істину: Донецкий край є унікальним центром культури не тільки України, але і всієї Європи.
Так Олександр Ткаченко сів за гончарне коло. Перший рік був витрачений на правильну постанову рук. Тільки потім майбутній майстер почав опановувати секрети різних гончарських технік та стилей.Було куплене приміщення для майстерні, налагоджені контакти з кращими в області видобувниками глини. До речі, весь матеріал, що поставляють майстру, сертифікований за міжнародним стандартом (використовує глини: майолікові і шамотну, теракота, напівпорцеляну). Олександр Вікторович власноруч створив інструментальну базу для своєї студії. За п’ять років діяльності він зумів не тільки навчитися елементарним гончарським навичкам, а й виробити власний стиль. Всі, хто бачить роботи Олександра Ткаченко, кажуть, що вони мають особливий вигляд. Сам майстер стверджує, що його глечики, горщики та інші вироби на перший погляд здаються зробленими з дерева. У цьому і полягає їх творча особливість. До того ж, гончар не використовує для виготовлення своїх робіт ніякої глазурі і лаку. Для цього він взяв на озброєння давньогрецьку технологію — ганозіс: обробляє гарячі вироби воском і олією. Це дозволяє їм зберігати свій первозданний вигляд і залишатися абсолютно безпечними для здоров’я людини.
Майстер став навчати всьому, що знає, кожну зацікавлену особу, не забуваючи вдосконалювати і власні навички. За весь час його роботи вміння поводитися з гончарним колом освоїли понад близько тисячі чоловік, багато з яких вибрали мистецтво роботи з глиною справою свого життя . Сьогодні учні Олександра Ткаченка відкрили ряд власних майстерень.
Олександр Вікторович зізнається, що від підопічних не засекречує ніяких подробиць ремесла, адже головна його мета — відродити традиції, реабілітувати гончарство як промисел і мистецтво, як можливість відірватися від нездорового ритму нашої сучасності.
Напевне, саме з цією метою майстер створив наприкінці 2012 року школу «Донецька гончарня» (у 2013 році стала стартовим творчим майданчиком для 30 осіб). Тепер Олександр Вікторович передає свої вміння ще більшому колу людей і планує розширювати студію для поліпшення умов роботи в ній.
Олександр Вікторович та його «Донецька гончарня» — учасники багатьох виставок і фестивалів. Гончар регулярно проводить виїзні майстер-класи в Артемівську, Горлівці, Слов’янську (торік — 25). Побував він з роботами і на арт-показах в Києві. Багато виробів Олександра Ткаченка стали прикрасами колекцій шанувальників мистецтва з Англії, США, Туреччини, Чехії та інших країн. Ось і сьогодні в «Донецьку гончарню» приходить безліч замовлень на роботи та запрошень на фестивалі. Наприклад, цього року Олександр Ткаченко бере участь у заходах, присвячених 200-річчю двох видатних особистостей — Тараса Шевченка і Джона Юза. Цим майстер висловлює посильну підтримку справі відродження традицій в національному масштабі.
Своїми дипломами визнання Олександрові Ткаченку висловили багато організацій, серед яких і Гільдія ковалів Донбасу.
До речі, із ковальством і ремеслом художнього кування в Олександра Вікторовича особливі стосунки. У його творчих планах — створення унікальних композицій із використанням металу. Природно, що в цій справі йому зможуть допомогти тільки справжні майстри обробки цього матеріалу. Таким чином донецький гончар бажає поєднати в своїй діяльності два найдавніших ремесла людства: гончарство і ковальство. А це надто вже пасує до його ідеї про відродження традицій давніх мистецтв.
Взагалі Олександр Ткаченко у перспективі у своїй творчості бачить об’єднання всіх мистецтв. Так сьогодні на покази гончар запрошує барабанщиків, що є абсолютним новаторством. Наприклад, на виставці, що проходила 18 січня у донецькому центрі «Арт-глас», разом із ним виступила шоу-група «Барабанда». Хлопці, які грають у стилі фолк, дуже зацікавлені у відродженні народних традицій не тільки слов’янського, а й зарубіжних етносів. Із гончарем їхню творчість об’єднує ще одна деталь: деякі грають на барабанах уду (африканський ударний глиняний інструмент), які виготовив саме наш герой.
З’єднувати музику і мистецтво обробки глини мало хто брався. Однак сам гончар стверджує, що це та інші подібні об’єднання повинні проходити делікатно. Мовляв, потрібно виділяти певну ідею і мету у співпраці, а не просто «змішувати» різні творчі складові.
Активно налагоджує зв’язки керівник «Донецької гончарні» і зі своїми колегами з різних областей України, а також із зарубіжними майстрами глини. Так Олександр Вікторович спілкується із кавказькими та угорськими гончарами, сподіваючись перейняти їхні національні традиції та досвід ремесла. Крім професійного інтересу його тягне до такого спілкування мрія — створення виставкового залу в студії «Донецька гончарня», в якому були б зібрані роботи з Криму, Прикарпаття, Молдови, Кавказу і багатьох інших географічних пунктів.
Все це підпорядковано благородній меті: відродження гончарства як мистецтва і повернення людства до витоків своєї цивілізації для знаходження істинного шляху розвитку. І до цієї мети «Донецька гончарня» і її творець йдуть впевнено, збираючи все більше і більше зацікавлених. Олександр Ткаченко вірить, що з’єднання його ремесла із майстерністю ковальства піде на користь його планам. Адже, за словами гончара, у творах цих мистецтв кожна частка стає справжньою, адже створена зусиллями людського розуму і рук від початку і до кінця.

Михайло Драпак (СМ). Фото Євгенія Лавриненка 

Добавить комментарий